Гори, музика, любов

Джерело: Галицький кореспондент

Хвиля Шешорів цього разу була потужна. Четвертий фестиваль етнічної музики і ленд-арту зібрав на Франківщині, у лагідних Косівських горах на березі золотоносної річки Пістинька, близько десяти тисяч учасників. На вуличках села лунали українська, російська, білоруська, молдовська, польська, чеська, хорватська, німецька, англійська мови. Три дні поспіль майже безупинно гуляв, співав, спілкувався, учився, любився фестивальний люд. Усі ці дні над Шешорами сяяло сонце.

Частина гостей — мігрувала. Хтось приїздив лише для того, щоби послухати музику, хтось — на майстер-клас чи на кіно. Перед концертами кількість автомобілів на центральній сільській вулиці збільшувалася настільки, що на перехрестях виставляли регулювальників. Імпровізована парковка вздовж селянських обійсть простягалася більше, як на п'ять кілометрів (нам довелося дибати від стадіону, де була влаштована головна сцена фесту, до своєї машини всі сорок хвилин). На стільки ж берегом Пістиньки розтяглися намети.

Різнокольорові, малі й великі намети-"черепашки", мов дивовижні гриби, виросли у дворах і в садках місцевих мешканців довкола фестивальної території. Всі, кому забракло місця в наметовому містечку, селилися в обійстях — поміж квітників та ягідних кущів. Селяни охоче брали гостей і в оселі — нічліг на ліжках, укритих гуцульськими ліжниками, коштував якихось двадцять гривень. Шешорські жінки й дівчата варили для туристів зупки, голубці і банош. Кількість їжі та її ціна, за міськими мірками, вражали — миску пухких домашніх вареників з сиром нам видали за дві п'ятдесят. Отже, побут не напружував (їжа є, душ — в ріці поруч). До всього іншого на стадіоні розгорнули намети і розклали лавиці торговці печивом-водами, винами-горілками, сардельками-шашликами. Щовечора все це автономне містечко оживало, починало шкварчати й булькати.

Програма фестивалю була настільки насиченою і щільною в часі, що слід було крутитися, аби встигнути якнайбільше. Події розгорталися в трьох місцях одночасно. Втішало тільки те, що деякі з них повторювалися — тільки так можна було щось побачити і почути. Як варіант, люди вибирали один з трьох майданчиків і жили лише тими акціями, котрі відбувалися на тому місці. Мало так і так не було.

Організаторам (громадському центру "Зелене досьє") вдалося врахувати і поєднати інтереси й бажання різновікової і різностильової аудиторії — кожен міг обрати заняття по собі. Вперше була складена програма для батьків із дітьми. Малюків щодня приймав дитячий ігровий майданчик "Равлик" (Київ). Одну з кращих своїх вистав "Підкова на щастя" привіз у Шешори івано-франківський театр ляльок. А майстер-клас з українських народних танців, казок та співанок декларував, що залучає до веселої науки просто неба учасників у віці від кількох місяців і до ста років (єдиною умовою була відмітка про реєстрацію — виткана місцевими майстрами кольорова стрічка на зап'ястку).

Найбільшою популярністю на фестивалі користувалися майстер-класи "Лялька-мотанка" київської художниці-модельєра Людмили Тесленко-Пономаренко та "Сирні коники" майстрині з Брустурів Марії Поживанюк. Загалом на вибір учасникам фесту представили 11 майстерень, де впродовж трьох днів можна було опанувати основи ткацтва, розпису на склі, виготовлення українських традиційних шумових та британських народних музичних інструментів, а також вивчити па наших, естонських, ірландських та індійських танців.

Ляльки-мотанки майстрували зі свіжого, духмяного сіна, польових квітів, трави, стрічок і ниток. З-під рук учнів пані Людмили виходили коники і олені, ляльки-дівчатка і чоловічки, і якісь зовсім чудернацькі істоти, що їх під загальні оплески нарікали бабаями, ягами й лісовиками. Наймолодший учасник майстер-класу, дванадцятирічний Борис Тютін (Нижній Новгород, Росія) розповів, що пройшов усі три заняття і хоча б тільки заради цього приїде на фест наступного року... Його підтримали три жваві москвички Маша, Даша і Катюша, які сплели з сіна чоловічі й жіночі геніталії і розігрували з цими іграшками "спєктакль пра любофь". За своєрідний "майстер-клас" з глядачів дівчата брали по гривні.

Доки частина люду розважалася (на березі ріки з тамбуринами, бубнами, травою та чаями отаборилася чернівецька група "Олово" — їхні ритми відлунювали в походах, доповнювали екоакції, вистави, купання, торговиці, провокували жінок на відверто еротичні танці), інша частина активно пізнавала довкілля. Прогулянки екологічною стежкою ставали справжнім відкриттям навіть для тих, хто думав, що знає Карпати. Спеціалісти-біологи підготували нескладний маршрут буковим лісом і полониною, під час якого розповідали про карпатські рослини (визначали їстівні і лікарські), за слідами та фекаліями розпізнавали звірів і птахів, вишукували гнізда й нори. "Карпатські гори як середовище існування передбачає усвідомлене співжиття людини з природою, — пояснювали Юлія Куцоконь та Наталія Атамась. — Людина має з великою повагою ставитися до навколишнього живого світу і дбати про якомога менше втручання в нього".

Подібні принципи проголошували і кіно-класи. Документальні стрічки, які демонструвалися на екрані шешорського Народного дому, були присвячені екології та етнографії. Роботи відомих українських режисерів — Ганни Яровенко, Леся Саніна, Надії Кошман, Валентина Касяновича та ін. — перегукувалися з фільмами французьких, німецьких, польських та швейцарських кінематографістів. Життя в різних куточках світу, автентика, брутальне вторгнення апологетів сучасної культурної попси в замкнене етнічне середовище, мутації і розклад — такими були мотиви більшості кінострічок. Мало сказати, що вони зачіпали за живе. Побачене боліло.

Музика підсилювала враження і дарувала відновлення. Якщо на виступ румунської групи "Fanfare Ciocarlia" (премія Бі-Бі-Сі Planet Award'2006) всі просто чекали, то "Бурдон" (Львів), "Пропала грамота" (Кам'янець-Подільський), "ДахаБраха" (Київ) і "Di Grine Kuzine" (Берлін) стали для багатьох відкриттям. А старовинні українські пісні у виконанні жіночого ансамблю "Божичі" (Київ) учасники фестивалю відзначили як власне етнічний спів. Завершила музичну частину "Шешорів'2006" івано-франківська "Перкалаба". "Гей, гулєй, гулєй, гулєй, сині гори — то не місто!" Драйву додав рясний дощ, що щедро вилився на розкішні квіткові капелюхи музикантів.

Наталія КУШНІРЕНКО