Андруховичу сподобався 52-градусний самогон

Джерело: Газета по-українськи

”Йой, бідні ті Шешори!” — говорять між собою двоє чоловіків за столом у буфеті коломийського автовокзалу. Через вікно вони спостерігають, як у стареньку ”ГАЗель” набивається натовп молоді з рюкзаками. Водій, підпираючи плечем пасажирів, закриває двері, й маршрутка зі скрипом від’їжджає.

Село Шешори лежить за 12 км від районного центру Косів на Івано-Франківщині уздовж гірської річки Пістиньки. На час фестивалю на її березі розбивається містечко: величезні армійські намети, автобуси з польськими номерами, одномісні лежачі палатки й споруджені з гілок курені.

Поряд із наметовим містечком на високому постаменті бюст Тараса Шевченка. На пам’ятник залазять туристи і розмовляють по телефону. Кажуть, це єдине місце поруч із табором, де діє мобільний зв’язок.

У кутку табору стоїть кількамісний дерев’яний туалет. У радіусі 200 метрів навколо нього нема жодного намету.

23-річна кримчанка Аня в Карпатах уперше. Зупинитися в наметовому містечку не ризикнула.

— Я поселилася в пані Марії, всього за 20 гривень, — говорить дівчина.— Моя бабуся в Судаку з туристів удесятеро більше бере.

Чимало гостей ставлять намети на подвір’ях місцевих господарів. Це коштує 5 грн із людини за добу. На фестивалі діє обов’язкова реєстрація. За 25 грн видають мапу Шешор, на руку одягають спеціально виткану тасьму.

— Без неї ви не зможете ходити на екскурсії, потрапити на майстер-класи і кінопокази, — попереджають дівчата, які реєструють гостей. За їхніми словами, цього року фестиваль відвідало 10 тис. людей.

Головна сцена розташувалася на місцевому стадіоні. З футбольних воріт не встигли зняти сітки. На полі розставили палатки з наїдками і пивом. Серед публіки — письменник Юрій Андрухович, 46 років. Він у червоній футболці, штанах кольору хакі з накладними кишенями на колінах. Шию Андруховича щільно стягує дерев’яне намисто. Питаю, чи встиг він вже почастуватися чимось з того, що продається.

— Усім, — відповідає усміхаючись. — До смаку припала місцева 52-градусна самогонка, дуже легко йде. Взагалі тут вживаю страшенно багато алкоголю.

Андрухович на фестивалі ”Шешори” вперше.

— Не сподівався зустріти тут стільки своїх читачів. В одного під рукою була тільки газета з матеріалом про одруження Пономарьова. Там залишалося вільне місце, я розписався. Ось так долучився до зіркового шлюбу, — сміється.

Підходить якийсь немолодий вусань у зеленій сорочці і просить в Андруховича дозволу сфотографуватися. Письменник не заперечує, і чоловік міцно обіймає його за плече. Після цього Андрухович продовжує дивитися на сцену, трохи пританцьовуючи. Саме грає група ”Вій”.

Відкривав фестиваль київський гурт ”Художник оркестра”, який грає балканський фольклор.

— Це зараз модно, — пояснює його лідер Сергій Топор, 30 років.

Він кілька років тому переїхав із Молдови до Києва. Вчився в художній академії. Але закинув навчання, бо створив власну групу.

На фестивалі ”Шешори” гонорари виплачуються тільки іноземним музикантам. Українцям організатори компенсують проїзд, проживання, харчування та добові. Усього виступили 300 музикантів із дев’яти країн.

— А ми раніше просто за банани грали, — розказує 32-річний лідер білоруської групи ”Нагуаль” Леонід Павльонок. Він спускається після виступу зі сцени, несучи на голові цимбали.

— Наші пісні — це міжетнічна поезія, ми використовуємо звуки різних мов, — пояснює музикант. Леонід грає на бангорі — дудці, зробленій з висохлого борщівника.

Учасники ансамблю ”Тімане” із села Роздільне Донецької області — етнічні греки. Вони виступали другого дня. Музиканти сидять за довгим дерев’яним столом і частуються пивом із пластикових стаканів. Розповідають, що національні костюми для виступів роблять власноруч.

— Наші предки поселилися в Приазов’ї при Катерині ІІ. До 1937-го навіть у школах по-грецькому вчилися. Але потім усе помінялося, нічого не збереглося. Доводиться виписувати історичні журнали з Греції, — розповідає 53-річний кларнетист Михайло Іванович. Він грає на інструменті свого діда. Кларнет зроблено німецьким майстром 200 років тому.

Іван СТОЛЯРЧУК